Психологічна стаття на сайті Медіа-коло
Психологиня Анна Тимченко про головне завдання воїна – вижити та про те, як потім повернутися до себе
Війна впливає на всіх нас. Звуки, які раніше були просто звуками, нині розглядаються як потенційна загроза. Звичайний грім, звук мотоцикла, гупання дверей у під’їзді стали певними подразниками, бо асоціюються зі звуками ворожої зброї, яка може вбити. І це – у цивільних, і це – тільки про звуки. А що ж відбувається з тими, хто побував у самому горнилі цієї війни? У цьому ми спробували розібратися з психологинею відділення психологічної підтримки комунальної установи «Центр учасників бойових дій» Сумської міської ради Анною Тимченко. Саме Анні доводиться повертати у мирне життя вчорашніх воїнів, виводити з них війну, немов шкідливий токсин.
– Аню, Ви як психологиня можете пояснити, як на нас усіх впливає війна? Що з нами відбувається?
– Ми всі зараз перебуваємо у довготривалому стресі, знаходимося в режимі очікування: що війна скоро закінчиться, або навпаки – що може статися щось жахливе; очікуємо близьких із фронту чи з полону, очікуємо звістки від безвісти зниклих, очікуємо дива, і ніхто не може сказати, що, знаходячись у цьому очікуванні, десь можна почуватися в безпеці. Якщо візуалізувати наш стан зараз, це схоже та те, коли вмикаєш чи перезавантажуєш комп’ютер і там пишеться «Почекайте, йде завантаження». І якими ж довгими здаються ці секунди, що не дають почати користуватися технікою в ту ж мить. А ми в такому стані 10 років перебуваємо – завантажуємось, щоб почати роботу і ніяк не завантажимось.
Днями одна з клієнток поділилась, що дзвінок доньки, яка вже будує плани на літо, викликав у неї агресію, бо як можна планувати в такий час, коли ти не знаєш, що з тобою буде навіть за хвилину. І дійсно, ми вже тривалий час живемо, не відчуваючи підґрунтя під ногами. Ми не можемо будувати плани, навіть можливості мріяти нас частково позбавили, бо мрія може в будь-який момент розбитися об реальність. І це буде ще болісніше, ніж не мріяти. Живемо тільки тут і зараз, а це втомливо. Якби сталося диво і хтось сказав чітко, скільки триватиме війна, і навіть якби то були роки, людям це було б легше сприймати, ніж навіть коротку, але невизначеність.
– А як війна впливає на дітей?
– Я починала діяльність як дитячий психолог, тому можу сказати, що діти дошкільного віку чи початкових класів швидко адаптуються до ситуації. Їх психіка ще не стала зрілою, і війна ними сприймається в деякій мірі легше, проте вони відчувають загальну емоційну атмосферу напруження. Стосовно травматизації, то це може проявлятися в труднощах із засинанням, тривожністю, боязню звуків, безпричинним плачем, агресивністю тощо. Але здебільшого вони щось не зрозуміють, щось забудуть, чогось взагалі не сприймуть. Дитяча психіка так влаштована. Не можна сказати такого про тих діточок, які постійно проживають у прикордонній зоні, що піддається обстрілам; або тих, які втратили батьків, рідних, чи отримали поранення; чи про дітей, стосовно яких відбулося насилля. Тому найкращою допомогою малюку стане максимальний фізичний контакт, спілкування, спільна гра.
Більш важко переносять війну підлітки. У них проходить гормональна перебудова організму, вони можуть не розуміти, що з ними відбувається, і знаходитися від цього в стресі, так мало того – тут ще й війна. І якщо батько чи мати на війні, то й поговорити з дитиною, розповісти про те, що з нею відбувається, може бути нікому. Для них війна не пройде безслідно, накладе свій відбиток. Загалом у поведінці це може проявлятися в агресивності, аутоагресії – коли завдана шкода націлена на самого себе, замкнутості або навіть у суїцидальних думках. Саме цим дітям потрібно найбільше уваги, яка може проявлятися в спілкуванні. Відверта бесіда про те, «що відбувається» і «як ти почуваєшся», допоможе сформувати об’єктивну картину світу, допоможе подивитися на ситуацію з різних боків. Можливо, доведеться пропрацьовувати з психологом пережите, щоб не нести ці тяготи у доросле життя. Робити це потрібно, не чекаючи закінчення війни чи дорослішання.
Стосовно юнацького віку, то у них усі емоції ближче до дорослих. Вони все розуміють, можуть сприймати або з юнацьким максималізмом – «все погано», або ж з легкістю – «я молодий, моє життя ще попереду; війна закінчиться і я здійсню свої мрії». І таке оптимістичне ставлення є плюсом. Серед способів допомоги особам такого віку – ділитися власним життєвим досвідом. Так, зрозуміло, що немає єдиного рецепта, як пережити війну, але тут допоможуть життєві історії батьків, дідусів, бабусь.
Підсумовуючи, можна спиратися на деякі дослідження, які говорять, що діти мають дуже великий ресурс життєвої стійкості. Тому теперішні випробування не обов’язково потягнуть за собою психологічні проблеми. У декого може, навпаки, відбутися «посттравматичне зростання» – зміцнення психологічного стану, покращене вміння адаптуватися до змін.
– Що Ви можете порадити для підтримки психічного здоров’я українців під час війни?
– Хочеться наголосити на відомих, але вкрай важливих речах: психічний стан залежить і від фізичного самопочуття, тому піклуйтеся про себе, дотримуйтеся режиму праці/відпочинку, харчування; важливий інформаційний та емоційний контроль; якість і тривалість сну; захоплення/хобі, – так-так, і на це треба звертати увагу! Хоч війна і триває, але ж і наше життя триває, і воно у нас одне-єдине.
А ще головна і загальна порада для дорослих: триматися один за одного, підтримувати, спілкуватися, навіть розширювати коло спілкування. Не залишатися осторонь від людей, яким потрібна допомога. Допомагати один одному, бо коли ми щось робимо гуртом, нас важче подолати. І це стосується як фізичного, так і психологічного стану. Для того, щоб підтримати, не потрібні ні фахова освіта, ні якісь особливі знання, ні кошти. Будьте людьми, будьте поруч.
Для внутрішньо переміщених людей, яких вирвали зі звичного кола спілкування, така ж порада: спілкуйтеся, знайдіть своє нове коло. Не бійтеся підійти до нових сусідів, знайомтеся. Більшість піде на контакт. Нам зараз усім не вистачає спілкування.
Але може настати момент, коли спілкування тільки з друзями, рідними буде мало. Тоді потрібно сходити поспілкуватися з психологом.
– І як цей момент відчути?
– У людини з’являються симптоми посттравматичного стресового розладу чи гострого стресового розладу. Це нав’язливі думки; постійне переживання подій, що з людиною відбулися; суїцидальні думки, проблеми зі сном, підвищена тривожність, панічні атаки. Без кваліфікованої допомоги вивести людину з таких станів важко. Потрібно звертатися до спеціаліста. Психолога, психотерапевта, психіатра – хто ближче. Навіть до сімейного лікаря можна прийти, щоб допоміг розібратися, чи у вас панічна атака, чи серцевий напад. Бо симптоми схожі.
– У нас не дуже розвинена культура «походів» до психолога…
– Це в минулому. Зараз помітно змінилося ставлення до психологів. Наприклад, коли я вчилася, то не всі, хто запитував про моє навчання, навіть розуміли, на кого ж я вчуся. Зараз принаймні говорити хто це – психолог – не потрібно. Всі знають і розуміють, із чим іти до такого спеціаліста. З практики бачу, що люди стали усвідомлено звертатися до психологів і роблять це з власної ініціативи чи ініціативи рідних.
– Що нас очікує, коли закінчиться війна? Запитую, бо від багатьох жінок, чоловіки чи сини яких зараз на фронті, чула побоювання побачити їх іншими.
– Чомусь відразу спала на думку одна з моїх клієнток. Це дружина загиблого воїна і вона розповідає, що в її голові засіла думка, що якби він повернувся, то, можливо, почав би поводитися агресивно чи відчужено, хоча в родині такого не було, чи почав вживати алкоголь. Це така захисна реакція на біль втрати, виправдовування, що, може, й краще, що так сталося… Але, дійсно, багатьох побоювання відвідують.
Ми вже бачимо, якими хлопці повертаються… Мені вони часом схожі на роботів. Це я кажу з власного досвіду, бо мій чоловік теж зараз військовий. І коли він повертався з гарячих точок, то певний період був для мене, немов не він. Від минулої особистості залишається мало. Ходяча крижина, яка закрилась, здається, від усього. Справа в тому, що коли чоловіки опиняються в зоні бойових дій, то вони знаходяться в іншій реальності. Їхня основна задача там – вижити. Організм і психіка адаптуються до нових реалій і часто це супроводжується «відключенням усіх почуттів та емоцій». Емоційно розхитаний солдат має менше шансів вижити. Часто причиною такого стану є жінки, які потребують уваги і вимагають її негайно, а чоловікам потім важко зосередитись на веденні бою, на виживанні.
Від однієї з клієнток доводилося чути скарги на чоловіка, який у телефонній розмові не проявляв емоцій, був чужим, відстороненим. Але для тієї ситуації, в якій він знаходиться, це – нормально. Ця відстороненість допомагає зберегти психіку. Тому рідні мають це розуміти і не ображатися. Це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Вони емоційно ізолювалися, що допомагає їм проходити випробування. Вони відновляться. Згодом. За час відпустки, та ще й коли він знає, куди йому назад повертатися, цього може й не станеться, і це навіть не потрібно. Це те, що чоловік не контролює сам, це так вмикається наша психіка, щоб врятуватися, коли стоїть одне завдання – вижити.
Він чи вона не ввімкне швидко свої емоції. На це потрібні місяці, а то й роки. Людина має усвідомити, що вона в безпеці, що їй не потрібно повертатися на фронт. Тільки підтримка рідних повертатиме до звичного життя. Але не просто підтримка, а й усвідомлення того, що йому зараз потрібно. Не готовий до ніжностей – не лізьте. Треба розуміти, що після пережитого дотик може сприйматись як загроза, як дотик страху, дотик смерті, дотик небезпеки. Бо не швидко усвідомлюєш, що ти вдома і обіймає дружина, а не ворог чи побратим, який тебе від чогось небезпечного відтягує, чого ти не побачив. Звиклий під час сну лапати рукою автомат, не відразу зрозуміє, що поруч дружина.
Родинам потрібно усвідомлювати, що їх рідні, які повернулися з війни, бачили і усвідомлювали таке, чого краще не бачити ніколи і нікому. Але вони вже це бачили, відчували. Наберіться терпіння, мужності. Не перенавантажуйте їх власними емоційними переживаннями. Не ображайтеся, бо образами ми вводитимемо військового у додаткову депресію. Він думатиме, що він не такий для вас, що з ним щось не так. І він може сам себе загнати в стан, що називають ПТСР – посттравматичний стресовий розлад, навіть якщо його і не було. А з ним усе так. Його організм і психіка перебудовуються під нову реальність. Тож треба навчитися відчувати, що йому зараз потрібно.
Коли він вас сторониться, не лізьте з обіймами, зайвими питаннями. Запитуйте: «Що ти хочеш зараз?». Почули у відповідь щось типу «не лізь до мене» чи «нічого»? Добре. Не лізьте. Згодом він сам скаже, чого хоче. «Нічого» – це варіант норми. Займайтеся своїми справами. Краєм ока споглядайте за рідним. Але, коли оце «нічого» стало постійним і тривалим, то вже привід задуматися. Шукайте спосіб скомунікувати, щоб обговорити подальші спільні дії. Дехто може впоратися з часом і сам. А декому потрібна допомога. Надмірна замкнутість, проблеми зі сном, алкоголь, панічні атаки, агресивні прояви стосовно будь-чого – це все привід прийти до лікаря. І, можливо, це буде не психолог, а психіатр, який призначить медикаментозне лікування.
Окрема історія може бути у родинах, де людина отримала ампутацію. До зламаної душі додається зламане тіло. Тут може бути більше проблем. Тут із обох сторін має бути робота: йому треба прийняти себе, рідним – його. З боку рідних мають бути тільки любов і підтримка. І, зрозуміло, лікування.
Якщо людина категорично проти відвідування спеціаліста, то член родини може сам прийти на консультацію до психолога і отримати підказки, як допомогти рідній людині.
Нам всім хотілось би відсвяткувати Перемогу і просто жити і радіти життю, але просто не буде. Та з нашою допомогою воїни швидше пройдуть цей важкий шлях повернення з війни. Зрештою, ще не з’явилася та сила, яка перемогла б любов.
Спілкувалася Світлана ШОВКОПЛЯС
Коментарі
Дописати коментар