Я
добре пам’ятаю першу зустріч з Анастасією (ім`я змінено). Вона увійшла в кабінет з виразом
напруги, який важко було не помітити. Тримаючись впевнено зовні, вона водночас
виглядала втомленою та виснаженою. Її чоловік — військовослужбовець, вже понад
рік на передовій. Вона сама виховує двох дітей і працює повний день медсестрою.
На перший погляд — героїня. Але всередині — жінка на межі.
Під
час перших сесій Анастасія часто плакала. Говорила про постійну тривогу, безсонні
ночі, про те, як не може дозволити собі радіти життю, бо «як можна посміхатись,
коли мій чоловік під обстрілами?». Найбільше її гризло почуття провини: вона
жива, вона з дітьми, а він — там.
Ми
почали з простого — я слухала. А потім поступово почали розмотувати цей клубок.
Я пояснила, що її реакції — нормальні в умовах ненормальної ситуації. Що
турбота про себе — не егоїзм, а спосіб підтримати чоловіка та дітей. Ми
працювали з думками, які її руйнували. Записували їх, перевіряли, замінювали
більш підтримуючими. Підкріплювали практиками арт-терапії.
Анастасія навчилась дбати про себе. Вона почала виходити на короткі прогулянки, почала відвідувати на стретчинг, навіть раз на тиждень дозволяла собі час без дітей.
У неї з’явилась подруга — інша дружина військового, з якою вони могли говорити
без страху бути «не так зрозумілими».
За
два місяці я побачила іншу жінку. Її очі стали м’якшими, голос — спокійнішим.
Вона навчилась не лише витримувати, а й жити далі, не зраджуючи при цьому ні
себе, ні свого чоловіка.
Коментарі
Дописати коментар